Донецький історичний часопис

Титул і зміст журнала.

Згідно з Рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення № 2521 від 08.08.2024 науковий журнал зареєстрований як друковане медіа і внесений до Реєстру суб’єктів у сфері медіа з ідентифікатором R30-05421.

Макет журнала в повному форматі.

Східноукраїнські терени у 16–18 сторіччях: боротьба наративів та історична реальність

Роман Литвиненко — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

Проблема слов’янського заселення і освоєння прикордонних між нинішньою Україною та росією теренів є надзвичайно політизованою і навіть дратівливою. У межах її обговорення сформувався комплекс діаметрально протилежних наративів, якими оперують дискутанти. Прикро констатувати, але українська наукова історіографія щодо означеної проблеми суттєво поступається масиву російських напрацювань, які системно нагромаджувались від імперських часів, протягом радянського періоду і продовжують активно поповнюватись останніми десятиріччями. У межах даного напряму сформувалися наукові центри і школи у прикордонних російських університетах – Ростовському, Воронезькому й Білгородському. Проте східноукраїнські університети Донецька, Луганська та Харкова, за рідкісними винятками, не можуть похвалитися таким системним підходом і напрацюваннями у дослідженні московсько-українського порубіжжя, який не встиг сформуватися, та й не формувався, навіть за часів української незалежності.
Основний зміст і хронологія етапів залюднення та освоєння Доно-Донецько-Азовських теренів видається такою. В освоєнні об’єктивно нічийних на 16 ст. земель, буферних між Кримським ханством, Великим князівством Литовським (згодом Річчю Посполитою) і московським царством, жодна зі сторін не має помітного хронологічного пріоритету. Освоєння Поля українцями й московитами розпочалось одночасно у другій половині 16 ст. Суттєва різниця між цими зустрічними колонізаційними потоками полягала в тому, що з українського боку це була т. зв. народна колонізація, а з московського – державна колонізація. Радянська історіографія традиційно подавала процес освоєння Поля, як спільні зусилля братніх російського та українського народів у боротьбі з турками і татарами. Останнім часом цей стереотип було переглянуто науковцями: споконвічна дружба двох слов’янських народів перетворилась у жорстку конкуренцію і навіть протистояння двох сусідніх народів, у якому українська сторона аж ніяк не поступалася московській, щонайменше до середини 17 ст. Після періоду певної рівноваги між двома колонізаційними потоками, приблизно з другої третини – середини 17 ст., потуга державної московської колонізації почала брати гору над народною українською колонізацією. Ця тенденція набирала обертів у другій половині 17 ст., протягом якої виникла і увійшла до складу Московського царства Слобожанщина і почався процес включення до неї Лівобережного Подінців’я. Саме з цього періоду можна говорити не лише про освоєння регіону, а також про його реальне заселення.
У 18 ст. московські, а згодом російські, кордони поступово просувалися далі на південь, внаслідок чого до складу російської імперії було включено Правобережне Подінців’я (Слов’яносербія), а потім і Північне Приазов’я (Земля Війська Донського та Землі Війська Запорозького). У процесі поетапного просування кордонів московії-росії на південь український колонізаційний потік, не зникаючи, а навіть збільшуючись, поступово включався в її державний контекст.
Головний чинник, який завжди зумовлював і визначав результати досліджень розглядуваної проблематики, пов’язаний з історичними джерелами. Річ у тім, що базовим джерелом у досліджуваній проблематиці були і залишаються московсько-російські документи, тоді як польські та османські джерела є значно обмеженішими і фрагментарними. Водночас російські джерела сьогодні перебувають у недоступних українським науковцям архівах. За умов народного характеру української колонізації, відсутності повноцінної української державності цього періоду, втрат архіву Старої Січі українських джерел явно бракує. Втім ця обставина має бути не підставою для сидіння склавши руки, а стимулом для активного і глибокого опрацювання всіх доступних джерел, чого досі ніхто не зробив.

Заселення земель Північного Надазов’я у 40-х роках 19 ст.

Сергій Гайдук — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується процес заселення земель Надазов’я у 40-х роках 19 ст., а саме його північної частини у Донецькій області. Сьогодні в адміністративному відношенні це частина територій Волноваського, Донецького, Кальміуського й Покровського районів Донецької області.
Джерельною базою, покладеною в основу досліджень, виступили документи вітчизняних і зарубіжних архівів, результати статистичних досліджень початку 20 ст. й інші друковані джерела. Передусім це документи Державного архіву Запорізької області з фонду 12 опису 2 «Олександрівське повітове казначейство, м. Олександрівськ Олександрівського повіту Катеринославської губернії».
Відтворена загальна картина заселення означеної території Північного Надазов’я Донецької області; встановлені населенні пункти, які було засновано; визначені дати прибуття до них поселенців; окреслені населені пункти, звідки прибули поселенці, та їх чисельність.
У період з 1841 до 1848 рр. державними селянами, козаками, військовими обивателями й військовими поселенцями з Полтавської, Харківської та Чернігівської губернії та однодворцями, у переважній більшості з Київської губернії, було засновано 40 казенних поселень – Благодатне, Богоявленка, Валер’янівка, Василівське (сьогодні у складі Микільського), Вільне, Володимирівка, Ганнівка, Георгіївка, Дмитрівка, Єгорівка, Єлизаветівка, Зачатівка. Златоустівка, Знаменівка, Іванівка, Іллінка, Калинове, Карлівка (сьогодні у складі Волновахи), Катеринівка, Кирилівка, Костянтинівка, Максимільянівка, Мар’їнка, Микільське, Новоандріївка, Новомихайлівка, Новоолексіївка, Новоукраїнка, Олександринка (сьогодні у складі Докучаєвська), Олександрівка, Оленівка, Ольгинка. Павлівка, Петрівське, Платонівка (сьогодні у складі Волновахи), Пречистівка, Свободне, Сонячне, Стрітенка й Трудове.
У 40-х роках 19 ст. фактично була сформована основа сучасної мережі населених пунктів на означеній території Північного Надазов’я. І саме українці були головною рушійною силою у господарському освоєнні цього надазовського степу.

Риси традиційної ментальностіу світогляді промислових робітників Донеччини другої половини 19 – початку 20 ст.

Ірина Пятницькова — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

У статті виявлено та проаналізовано риси традиційної ментальності у світогляді робітників Донеччини другої половини 19 – початку 20 ст. Дослідницька оптика публікації дала змогу також висвітлити процеси ментальних трансформацій і спростувати характерну для радянського дискурсу тезу про формування робітничого класу у другій половині 19 ст. Під час роботи над проблемою використано загально-наукові методи аналізу та синтезу, що сприяли виокремленню конкретних світоглядних імперативів, проаналізувати їх та сформувати висновки. Історико-генетичний, історико-порівняльний та історико-типологічний методи були використані під час роботи з науковою літературою, джерелами, порівняння і зіставлення світоглядних засад традиційного та індустріального суспільств. Дослідження здійснено відповідно до наукових принципів історизму, науковості та об’єктивності. Характерні для робітників регіону світоглядні засади розглядаються відповідно до конкретно-історичних реалій розвитку Донецького регіону у другій половині 19 – на початку 20 ст.
Опрацювання джерел та наукової літератури із застосуванням вказаного наукового інструментарію дало змогу зробити висновки про тривале збереження традиційних рис світогляду у середовищі прийшлих робітників промислових підприємств регіону. Це проявлялось у збереженні зв’язків із сільською громадою, цілій низці пересторог щодо праці у святкові дні та у шахтних родовищах. Характерними для робітників залишалися властиві традиційному суспільству провіденціалізм, фаталізм, віра у надприродних духів. У соціальних відносинах робітники надавали перевагу коротким зв’язкам, про що свідчить існування робітничих артілей, перенесення моделей поведінки з землевласниками на відносини з адміністрацією підприємств.
Сформовані висновки дали змогу розширити та поглибити знання з історії робітників Донеччини другої половини 19 – початку 20 ст., актуалізувати ментальний вимір їх існування, який є одним із найскладніших у процесі відтворення та інтерпретації.
Представлена публікація не вичерпує дослідницької теми, яка може розвиватися у напрямі вивчення шлюбності робітників, родинних практик, виховання дітей, релігійності та її трансформації.

Українська революція 1917–1921 рр. та Донбас (схематична версія історії для вікіпедистів)

Віталій Скальський — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається питання представлення подій 1917–1921 рр. на території сучасного Донбасу у вікіпедійній статті «Українська революція на Донбасі» та її трансформації з першопочаткової статті під назвою «Громадянська війна в Донбасі». Викладено проблеми відтворення історії революційного періоду в радянських і пострадянських працях.
Завданням цієї статті є формування структурно-хронологічної схеми ключових подій Української революції 1917–1921 рр. у регіоні, який зараз називається Донбас. Автор пропонує схематичну версію історії регіону, що відходить від типової радянської та пострадянської версій подій і враховує український національний контекст.
У статті подано систематизований та україноцентричний підхід до висвітлення подій 1917–1921 рр. у регіоні, що є важливим для вікіпедистів, які прагнуть створювати якісний контент на історичну тематику. Оскільки історія східної частини України тривалий час подавалася крізь призму радянської пропаганди, стаття допомагає усвідомити минуле, позбавляючи його описи від кліше та стереотипів, притаманних радянській історіографії.
Дослідження ґрунтується на вивченні історичних подій, фактів і процесів у контексті Української революції 1917–1921 рр. та особистому досвіді редагування статей у Вікіпедії.
На відміну від традиційних підходів, які часто трактують Донбас як частину радянського простору, автор демонструє, що цей регіон був важливим складником України, де також відбувалися процеси та контрпроцеси українського націєтворення в усьому його різнобарв’ї. Це сприяє перегляду усталених поглядів на історію регіону та його роль в історичних процесах.
У статті порушуються питання, які зазвичай ігноруються істориками або недостатньо висвітлюються в інших дослідженнях. Це дає змогу більш повно відтворити картину подій, а також спонукає вчених-істориків до нових досліджень.
Стаття не тільки аналізує історичні події, але й надає конкретні рекомендації щодо того, як їх відобразити у Вікіпедії. Завдяки своїй структурі та змісту стаття може слугувати основою або шаблоном для написання інших статей про історичні події, пов’язані з Донбасом та Українською революцією. Результати дослідження можуть бути використані для наукових досліджень, науково-популярних публікацій, а також у архівній, музейній, бібліотечній та меморіальній діяльності в регіоні.

Уроки НЕПу та соціально-економічних перетворень 1930-х рр. для відновлення Донецького басейну після подолання російської агресії

Олександр Бут — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

Мета статті – привернути увагу до глибшого пізнання уроків відбудови і подальшого розвитку новоутвореної УНР та пізнішої УРСР за підсумками Першої світової війни і революційних подій 1917 р. в Росії. Зокрема, в контексті становлення перших міжнародних відносин між УСРР та Радянською Росією, досвіду розробки соціально-економічних перетворень у добу воєнного комунізму, НЕПу, радянських індустріалізації та колективізації. Це дасть змогу краще зрозуміти сутність стратегічних розробок, сучасних перспектив для завершення путінської так званої «СВО», фактично війни проти незалежної України, за підтримки світового співтовариства. Методи дослідження – історико-порівняльний та історико-дослідницький, за допомогою яких оброблялася джерельна база, представлена архівними матеріалами Центрального державного архіву громадських об’єднань України, періодикою, публікаціями фахівців, серед вторинних джерел – статті та монографії дослідників.
Основні результати: показано поглиблене нове прочитання розробок та виправлення стратегій соціально-економічних перетворень у першій половині XX ст. Доведено, що інструменти нової ринкової економіки, як дієвість підприємців, фермерства, малого бізнесу в період повоєнної (після Першої світової війни) відбудови народного господарства лякала радянських можновладців, а науково обґрунтовані ідеї ленінської статті про кооперацію не були почуті. З курсом на індустріалізацію та колективізацію сільського господарства адміністративні дії прибічників сталінського керівництва СРСР, до складу якого входила УРСР, а також рух новаторів виробництва 1930-х рр., призвели до «сталінізації» економіки, утвердження тоталітаризму. Це й дало підстави для звернення до уроків НЕПу, соціально-економічних заходів на селі та «індустріалізації по-радянськи», а особливо для сучасної України, – для відродження вільної української Донеччини.
Дослідження великою мірою базується на матеріалах, особисто знайдених автором. З практичного погляду результати мають певну цінність для держслужбовців, економістів, істориків і краєзнавців Донеччини. Перспективи подальших досліджень про значення НЕПу, руху новаторів та соціалістичних перетворень для відбудови Донеччини відкриті для майбутніх дослідників. Не можуть не привернути уваги молодих колег-істориків майже повністю недосліджені проблеми трестової промисловості України. Йдеться про аналіз втілення в життя «положень про державні промислові трести» від 29 червня 1927 р. У статті використані архівні матеріали, вперше введенні до наукового обігу.

Биківнянський вимір Донеччини

Микола Бривко — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

Мета цього дослідження – на основі архівно-кримінальних справ репресованих виокремити та проаналізувати основні форми і специфіку політичних репресій проти уродженців Донеччини періоду «Великого терору» 1937–1938 рр., які досягли професійних та кар’єрних вершин і цілковито підтримували радянську владу, проте були репресовані за сфальсифікованими звинуваченнями і таємно поховані на території спецділянки НКВС у Биківнянському лісі. Методологія дослідження з використанням парадигмального підходу спирається на принципи об’єктивності, системності, історизму, діалектики та міждисциплінарності. Це дає змогу застосовувати історичні та історико-педагогічні методи (контент-аналізу, метабіографічного аналізу). В основу логіки викладу матеріалу дослідження покладено проблемно-історичний принцип. Наукова новизна дослідження пов’язана з тим, що питання аналізу архівно-кримінальних справ уродженців Донеччини, похованих на території колишньої спецділянки НКВС у Биківнянському лісі, в контексті вивчення механізмів масових політичних репресій 1937–1938 рр. є маловивченим і актуальним та потребує подальших досліджень.
Висновки дослідження, яке ґрунтується на матеріалах архівно-кримінальних справ уродженців Донеччини, демонструють нам явища, коли органи НКВС не тільки фальсифікували звинувачення та докази, а й «розмножували» та масштабували ці контрреволюційні троцькістські організації, розкручуючи маховик радянського терору 1937–1938 рр. Водночас аналіз матеріалів наведених архівно-кримінальних справ демонструє різні методи радянських катів проти українського народу, навіть проти тих, хто був їм вірним, незважаючи на їх заслуги перед країною, перед партією, яка їх же безжально знищувала.

Відомості про педагогічну та суспільно-політичну діяльність вчителів на Донбасі в особових і кримінальних справах державного архіву Сумської області

Едуард Семешин — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

Дослідження має на меті розглянути діяльність репресованих педагогів, в архівно-кримінальних справах яких містяться відомості про їх діяльність на Донбасі. Основною джерельною базою слугують архівно-кримінальні та особові справи, які зберігаються в державному архіві Сумської області. У статті здійснена спроба розкрити не лише педагогічну діяльність студентів і педагогів, але і їх участь у політичних кампаніях того часу (колективізації, розкуркулення). На матеріалах із архівно-кримінальних справ розкривається відношення репресованих педагогів до цих політичних заходів. Методологічною основою для дослідження слугують принципи історизму, об’єктивізму, поєднання системного та регіонального підходів, спрямованих на науково-критичний аналіз комплексу історичних джерел.
Наукова новизна полягає в тому, що вперше автором для вивчення історії Донбасу в часи панування сталінського тоталітаризму були залучені архівно-кримінальні справи з державного архіву Сумської області. Автором вперше висвітлено долі декількох педагогів, репресованих на Сумщині, кримінальні справи котрих раніше не ставали предметом окремого дослідження. Отже, наявні архівно-кримінальні справи дають змогу простежити діяльність репресованих педагогів у політичних кампаніях тих років та їх політичні настрої на початку 1930-х рр. Аналіз протоколів допитів обвинувачень вказує на шаблонність і часто цілковиту абсурдність звинувачень. Також у наявних справах містяться відомості про неправильні методи ведення слідства. Особові та архівно-кримінальні справи взаємодоповнюють наявні біографічні відомості і можуть бути використані для подальшої науково-пошукової роботи і для спеціальних генеалогічних досліджень.

Канібалізм у Донецькій області під час Голодомору

Дмитро Байкєніч — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

Мета статті полягає у комплексному дослідженні проявів людоїдства в Донецькій області під час Голодомору; окресленні географії поширення та масштабу; визначенні закономірностей та особливостей явища; аналізі дій та реакцій комуністичного режиму на випадки канібалізму. Методологія дослідження ґрунтується на використанні проблемно-хронологічного, ретроспективного, конкретно-пошукового, системно-структурного, статистичного та інших методах дослідження.
Канібалізм виник унаслідок масового голодування. Перший випадок людоїдства в Донецькій області офіційно зафіксовано в лютому 1933 р. Відтоді спостерігалася тенденція до зростання. Пік припав на кінець весни. Останній відомий випадок стався восени 1933 р. Епіцентром прояву явища були п’ять північних сільськогосподарських районів, які найбільше постраждали від голоду. Зокрема, Новопсковський район мав 21 випадок, Покровський – 15, Марківський – 11, Біловодський – 9 і Білолуцький – 8.
Із різних джерел встановлено 100 випадків або згадок про людоїдство у 21 районі області. Серед канібалів переважали одинаки, але приблизно у третині випадків діяли групи. Прослідковується чітка диспропорція жінок і чоловіків – перші значно домінують. Жертвами найчастіше ставали власні діти віком від 6 до 10 років. Дорослою була кожна восьма жертва. Домінувало «родинне» людоїдство з попереднім вбивством жертви. Трупоїдство відбувалося в кожному сьомому випадку.
Комуністичний режим зволікав із вирішенням проблеми людоїдства. Це свідчить про усвідомлені наслідки її поширення. Для прикриття політики знищення голодом випадки канібалізму офіційно називалися «куркульськими вилазками». Боротьба з явищем відбувалася під керівництвом ДПУ. Значна частина канібалів була засуджена, частина померла до арешту, дехто уник покарання.
У дослідженні вперше використані матеріали з Галузевого державного архіву МВС України, а їх доповнення свідченнями очевидців дає більш репрезентативну картину. Зібрана нами інформація є важливим складником наслідків геноциду, сприяє переосмисленню та розумінню масштабу психічних страждань, приреченості та безвиході, в якій опинилися голодуючі в 1933 р. Матеріали про 100 випадків або згадок про людоїдство в Донецькій області під час Голодомору не є вичерпними та потребують подальшого дослідження.

Персональний вимір колаборації. Петро Бордичевський та «остаточне вирішення єврейського питання» у Маріуполі

Євген Горб — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

Метою публікації є висвітлення діяльності одного з очільників допоміжної поліції Маріуполя у період нацистської окупації – Петра Бордичевського. На підставі маловідомих матеріалів архівосховищ Німеччини та Сполучених Штатів, а також відомостей окупаційної періодики зроблено спробу реконструкції основних моментів життєвого шляху П. Бордичевського.
Автор акцентує на необхідності відходу від полярних, чорно-білих оцінок діяльності місцевих колаборантів, традиція яких була вироблена методологічними настановами радянської історіографії. Комплексне залучення різноманітних за походженням джерел дало змогу достовірно відтворити період другого і заключного етапу «остаточного вирішення єврейського питання» у Маріуполі, події якого перебували на периферії дослідницьких інтересів краєзнавців та істориків, сконцентрованих на трагедії першого масового розстрілу маріупольських євреїв у жовтні 1941 р. Ставиться під сумнів достовірність матеріалів радянського слідства щодо Петра Бордичевського, що актуалізує проблему пошуку та залучення джерел німецького походження.
Новизна й оригінальність дослідження полягає у самій постановці проблеми створення біографічних нарисів про найбільш знакових представників регіональних еліт окупованих територій радянської України з метою переоцінки їх діяльності, з’ясування цілей та мотивів переходу на бік «Нового порядку». Пропонована стаття є першою спробою загального нарису біографії Петра Бордичевського на тлі масових репресій проти єврейського населення у Маріуполі. Перспективи подальшої розробки означеної проблематики полягають у необхідності створення групових портретів членів колабораційних формувань Донеччини періоду 1941–1943 рр., що паралельно вимагає розширення наявної джерельної бази проблеми шляхом систематичної евристичної роботи у закордонних архівосховищах.

Гайдак Микола Григорович (1898–1971): від Темрюка (Малоянисолю) до Міннеаполісу через міжвоєнні Подєбради та Прагу

Ольга Зубко — Tue, 15 Apr 2025 00:00:00 +0300

Біографія відомого донеччанина зі світовим ім’ям Миколи Григоровича Гайдака відома, проте не деталізована. По-перше, є розбіжності у місці народження, а подруге, і головне, не висвітлений подєбрадсько-празький період його життя, який і визначав його фах і покликання.
У статі об’єктивно, цілісно та системно з’ясовано, що до міжвоєнної Чехословаччини Микола Григорович Гайдак потрапив нелегально, шляхом переходу польськочехословацького кордону через Карпати; що звернувся відразу після приїзду по допомогу до Українського громадського комітету, звідки і отримав скерування на навчання до Української господарської академії в Подєбрадах.
Під час вибору вищого навчального закладу та фаху він керувався наявними в середовищі української еміграційної спільноти в міжвоєнній ЧСР «рейтингом професій» та «рейтингом вищих навчальних закладів». На вибір фаху та професії суттєво впливали також фінансовий фактор і науково-технічний прогрес 1920-х, а особливо євгеніка.
З початком 1930-х Микола Григорович переїздить до США. Спонукає його до цього прагнення поглиблення знань з області ентомології та наукова кар’єра.

Архітектурні пам’ятки Бойківської громади, які збереглись в умовах конвенційного та інформаційного протистояння

Кирило Мєлєкєсцев — Wed, 16 Apr 2025 00:00:00 +0300

Мета статті – на основі аналізу літератури та джерел розкрити сучасний стан розвитку пам’яток архітектури населених пунктів Бойківської сільської громади Кальміуського району Донецької області України, виявивши та проаналізувавши причини сучасного стану історико-архітектурного простору району в такому вигляді, яким він є. Конкретно аналіз охоплює архітектуру 19–20 ст., коли регіон був під владою Російської імперії та СРСР. Методологічну базу дослідження в основному становить контент-аналіз матеріалів, як-от фрагментарні дані та фотографії, знайдені на різних онлайн-платформах (Google Map, Yandex Maps, а також низки місцевих вебсайтів, зокрема у стані інформаційного «гібридного супротивника») і повідомленнях вебсайтів новин про воєнні події, які могли вплинути на пам’ятки архітектури. Серед матеріальної бази другорядними джерелами були аматорські туристичні блоги та сайти краєзнавства і культури краю, а також сайти релігійних організацій.
Результати дослідження показують, що ані російський імперський, ані радянський уряди не дуже дбали про розвиток приємної для ока та тривалої крізь історію архітектури в тому, що стане в майбутньому Кальміуським районом, і кілька історичних будівель, які залишилися стояти, вціліли через свою зручність, міцність і подальше використання різними урядами. Єдиним винятком із цього принципу є релігійні будівлі, які утримувалися церквами, включно з найстарішою спорудою в окрузі, але навіть у цьому випадку упереджене ставлення уряду сильно заважало безпеці будівель: радянська антирелігійна політика призвела до руйнування низки оригінальних церков, що потребували відновлення у 21 ст.
Дослідження є повністю оригінальним і належить автору; переважно ґрунтується на матеріалах, які автор особисто знайшов у першоджерелах, на всі вторинні джерела посилаються надаються окремо. З практичного погляду результати повною мірою демонструють, як упередження, цілі та передбачувані потреби уряду впливають на розвиток архітектури. Це також впливає на тенденції інформаційного протистояння, коли виселення німецького населення з сьогоднішнього селища Бойківського «співпало» з усуненням характерної архітектури (або, у випадку покинутого молокозаводу, її перебудовою), повністю змінюючи історико-культурний ландшафт і меморіальний простір району. Отже, матеріали дослідження мають певну користь для істориків культури, архітекторів, державних службовців, які опікуються меморіальними просторами. Перспективи подальших досліджень теми включають те, що історична архітектура, яка залишилася в Кальміуському районі, може або підтвердити тенденції, які спостерігаються в селищі Бойківському, або свідчити про протилежне. До того ж стаття містить архівні та візуальні матеріали, вперше введені в науковий обіг.

Особливості розвитку краєзнавчого руху на Донеччині у період російсько-української війни (2022–2024 рр.)

Валерій Романько, Олексій Романько — Wed, 16 Apr 2025 00:00:00 +0300

Мета статті – визначити стан краєзнавчої роботи в Донецькій обласній краєзнавчій організації, особливості дослідження та популяризації знань про рідний край краєзнавцями Донеччини у період сучасної російсько-української війни. Актуальність питання, винесеного в заголовок статті, ми вбачаємо у такому: залишити для історії факти та події з розвитку краєзнавчого руху на Донеччині у 2022–2024 рр.; узагальнення, викладені у статті, можуть бути взяті як досвід наступними поколіннями краєзнавців для подальшого удосконалення форм та методів краєзнавчої діяльності; матеріал статті може бути використаний із навчально-виховною метою у закладах освіти різних рівнів, а також стане в нагоді науковцям, краєзнавцям, просвітянам, журналістам.
Питання, взяте нами для висвітлення, тою чи іншою мірою обговорювалося у періодичних виданнях, на деяких наукових конференціях окремими краєзнавцями Донеччини, наприклад, Тетяною Лисак, Оленою Баженовою, Ігорем Зоцом, Євгеном Шаповаловим, Валентиною Соловар, Ігорем Корнацьким, Сергієм Гайдуком та деякими іншими. Але вони зазвичай говорили про проблеми та перспективи свого міста чи району або ж про особисті результати діяльності. Ми ж ставимо за мету узагальнити питання особливості розвитку краєзнавчого руху на Донеччині упродовж більш ніж двох років сучасної війни, до чого причетні дійсні члени Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, висвітлити форми та методи діяльності дослідників рідного краю у цей час. Під час роботи над статтею ми використовували такі джерела: матеріали з’їздів та наукових конференцій, проведених Національною спілкою краєзнавців України; праці відомих краєзнавців, наукові статті краєзнавців Донеччини, періодику, архівні матеріали.
Ми вбачаємо перспективи для подальшого дослідження краєзнавчого руху на Донеччині у різні часові відрізки. Водночас надалі треба звернути увагу на роль особистості у краєзнавчому русі, на співпрацю краєзнавчих осередків із місцевими громадами та владними структурами, на важливість підготовки молоді до питань вивчення історії рідного краю та на деякі інші питання.

Маріуполь: квітень 2014 р. початок антитерористичної операції

Володимир Романцов, Наталя Романцова — Wed, 16 Apr 2025 00:00:00 +0300

Завдання наукового дослідження полягає в необхідності проаналізувати стан наукової розробки теми, початок антитерористичної операції (АТО) на Сході України, обставини її реалізації в Маріуполі.
Методологія статті базується на засадах комплексного застосування сучасних теоретичних підходів, передбачає поєднання історичного та історіографічного аналізу, історичного регіоналізму, що пов’язано з застосуванням міждисциплінарного соціогуманітарного аналізу проблеми.
Історіографічний аналіз зазначеної проблеми засвідчив фрагментарне висвітлення теми. Її джерельна база потребує розширення завдяки долученню архівних матеріалів, відомостей із соціальних мереж, джерел особового походження.
Фактологічний аналіз теми обумовив висновок про те, що початок АТО на Сході України, здійснення її заходів у Маріуполі було результатом протиправних дій проросійських терористів, які спричинили загострення суспільно-політичної ситуації у східноукраїнському регіоні загалом, зокрема у Маріуполі як важливому воєнно-стратегічному, економічному, логістичному центрі українсько-російського порубіжжя у контексті розв’язаної імперською кремлівською владою рф гібридної агресії проти Української держави.
Підштовхувана путінськими спецслужбами проросійська п’ята колона у Маріуполі, поєднуючи антиукраїнські пропагандистські та збройні акції, активізувала антидержавні дії для захоплення приміщень українських адміністративних установ та правоохоронних структур. Неодноразово піддавалася атакам проросійських терористів будівля Маріупольської міської ради. В середині квітня 2014 р. загроза законній українській владі у Маріуполі виникла у зв’язку зі спробою керованих російськими агентами бойовиків захопити військову частину № 3057 Національної гвардії України, щоб використати надалі її зброю проти українських військ.
Завдяки рішучим діям підрозділів МВС України реалізація цих злочинних акцій не була допущена. Так, у Маріуполі розпочалася антитерористична операція. Загалом це був успіх, хоча не остаточний. Аналіз цього успішного бою засвідчив, що загальній перемозі українських сил у місті завадили проросійські настрої значної частини маріупольських містян, які були зомбовані активною ворожою пропагандою.
Оригінальність студії полягає у висвітленні питання здійснення антитерористичної операції в Маріуполі, які не отримали належного аналізу в попередніх студіях.
Практичне значення розвідки полягає в тому, що результати проведеного дослідження можуть бути використані для аналізу місця українського Приазов’я у здійсненні АТО на Сході України.
Перспективи вивчення проблеми: проведене дослідження виявило низку суперечностей у питаннях використаної інформації, які потрібно надалі усунути, долучивши нові джерела. Вимагають подальшого осмислення розглянуті суспільні процеси, що відбувалися у місті в умовах АТО, проблеми її здійснення, які виявилися у приазовському регіоні.

Вивчення історії Донеччини перших повоєнних десятиліть на території так званої «ДНР»

Ольга Лаврут — Wed, 16 Apr 2025 00:00:00 +0300

У статті увага до так званої «Донецької народної республіки» обумовлена тим, що це окупована частина Донецької області ще з 2014 р. Саме окремі райони Донецької та Луганської областей потрапили під удар «сепаратистів», проросійськи налаштованого населення та російських терористів чи не найперші. Із того часу і до сьогодні на окупованих територіях російська влада здійснює формування свідомого носія «руського миру». Одним із інструментів цього стала шкільна освітня політика, яка покликана здійснити на перших етапах переформатування дитячого світогляду та налаштування на «особливий донбаський», а зараз – відкритий, агресивний російський.
Завдання дослідження полягають у вивченні його джерельної та історіографічної бази; виокремлення питань і наративів, які висвітлювалися у підручниках з історії області на окупованих територіях; з’ясування механізмів впливу на формування світогляду школярів. У роботі застосовано принципи наукового дослідження, серед яких виділяємо такі: принцип історизму, який передбачає вивчення питання у його розвитку; об’єктивності, що характеризується неупередженим ставленням до висвітлення тих чи інших подій, явищ і процесів, про які йдеться у статті; принцип конкретності, який застосований під час характеристики періоду та змісту вивчення зазначеної проблеми; порівняльний – характеристики змісту підручників та сучасної української історичної науки.
У статті проаналізовані основні періоди історії розвитку Донецької області у складі Української РСР у перші повоєнні десятиліття. Підручники, якими користувалися і користуються діти на окупованих територіях від 2014 р., створені на основі радянської та російсько-імперської ідеології. Саме московський центр був турботливим щодо УРСР загалом та Донецької області зокрема. У підручниках багато цифрового матеріалу, який не аналізується; дітям надають готовий продукт, який спрямований на формування відповідного некритичного мислення і маніпуляцію.
Теоретичне значення статті полягає у вивченні матеріалу під час курсів із історії України, краєзнавства, медіаграмотності не лише задля власне ознайомлення, а й для запобігання маніпулятивним впливам на свідомість. Практичне значення запропонованого дослідження – у процесі запровадження українських стандартів освіти на деокупованих територіях у майбутньому. Перспективами наших наукових пошуків може стати вивчення історії інших областей, які були окуповані після 2022 р.