Донецький історичний часопис

Титул і зміст журнала.

2024-12-24T16:09:12+02:00

Донецький історичний часопис: науковий журнал / за ред. Н. Темірової. Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса. 2024. № 1(1). 114 с.
Згідно з Рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення № 2521 від 08.08.2024 науковий журнал зареєстрований як друковане медіа і внесений до Реєстру суб’єктів у сфері медіа з ідентифікатором R30-05421.

Макет журнала в повному форматі.

2024-12-24T16:12:05+02:00

Північне Приазов'я в записках іноземців 16 – середині 17 ст.

2024-12-24T16:15:45+02:00

Метою статті є аналіз інформаційних можливостей мемуарних творів інозем-ців щодо вивчення історії Північного Приазов’я (в кордонах України) 16 – середині 17 ст. Джерелами для дослідження послугували записки іноземців різного походжен-ня, які перебували на території Кримського ханства, зокрема Північного Приазов’я: польського посла до Криму М. Броневського, місіонерів домініканського ордену Ж. де-Люка та Е. Д. д’Асколі, англійця Дж. Сміта, а також турецького мандрівника Е. Челебі. Застосовано такі методи: історико-хронологічний, історико-порівняльний, історико-генетичний, джерелознавчого аналізу та синтезу.
Показано особливості походження та розмаїття жанрів мемуаристики, залученої до дослідження: записки етнографічно-географічного характеру, ґрунтовані на особистих враженнях, спогадовий твір, що поєднує автобіографічні мемуари та подорожні записки, а також тревелог. Проаналізовано інформаційний потенціал мемуарних творів щодо вивчення історії Північного Приазов’я. Зазначається, що всі твори мають значно ширші географічні межі: Північне Приазов’я є одним із регіонів, якому серед інших приділено увагу. Попри те, що інформація, яка стосується регіону різного обсягу, часто уривчаста, фрагментарна, мемуари іноземців дають можливість скласти уявлення про природний світ і населення Північного Приазов’я. Акцентовано на доволі докладній картині кочового життя ногайських татар, що дає змогу уявити їхнє географічне розташування, відносини з Кримським ханством, відмінності від кримських татар, наслідки кризових змін, що сталися внаслідок розколу Ногайської Орди та переселення в Північне Причорномор’я та Приазов’я в 16 ст. Зазначається, що свідчення про українських козаків, які містять проаналізовані записки іноземців, опосередковано засвідчують їхнє сусідство з ногайськими татарами на території Північного Приазов’я.
Перспективи дослідження записок іноземців пов’язані із кваліфікованим перекладом та публікацією українською мовою, а також подальшим джерелознавчим аналізом.

Перші заводи Донбасу та їхня роль у розвитку промисловості півдня України

2024-12-24T16:27:32+02:00

Мета статті – розглянути питання організації на Півдні України, зокрема на Донбасі, металургійного виробництва на кам’яному вугіллі. Методологія дослідження ґрунтується на стратегіях порівняння, типології, принципах історизму. В основу логіки викладу матеріалу покладено проблемно-історичний принцип, що дав змогу у хронологічній послідовності розкрити перші кроки в розвитку металургійної промисловості українського Півдня.
Наукова новизна розвідки пов’язана з тим, що питання аналізу місця і ролі перших залізоробних заводів Донбасу у формуванні індустріального Півдня України досі є актуальним і потребує спеціального дослідження.
Спроби організувати на базі південних казенних металургійних заводів зразкове металургійне підприємство фабрично-заводського типу виявилися безрезультатними. На жодному з них (Луганському, Петровському, Лисичанському) не вдалося налагодити систематичну роботу доменних печей. Надзвичайно високою була собівартість чавуну. І в кінцевому підсумку досліди з виплавки металу на мінеральному паливі до промислового впровадження тут доведені не були. Проте незалежно від цього перші південні металургійні заводи відіграли в історії української металургійної промисловості дуже важливу роль. По-перше, дослідними плавками чавуну на Петровському і Лисичанському заводах під керівництвом визначних гірничих інженерів уперше дано позитивну відповідь на питання про можливість створення і розвитку на Півдні виробництва металу на принципово новій (машинній) основі. Через це на Донбасі гірничими інженерами були розвідані значні промислові запаси кам’яного вугілля (зокрема і коксівного), залізної руди і вогнетривких матеріалів; по-друге, процес коксування, відомий до цього часу в країні тільки теоретично, набув тепер практичного застосування.

Великі аграрії Донеччини на початку промислової доби

2024-12-24T16:36:29+02:00

Завдання дослідження полягає у визначенні впливів індустріального розвитку на великих аграріїв Донеччини на зламі 19–20 ст. Для його реалізації залучено статистичні матеріали, описи маєтків, документи Дворянського поземельного банку, джерела особового походження. Методологія та наукові підходи репрезентовані концепцією модернізації, що дає змогу простежити перехід від аграрного суспільства до індустріального у великому землеволодінні Донеччини на зламі 19–20 ст. Дослідженню прислужилися історико-типологічний та історико-порівняльний методи.
Основні результати здійсненого у межах статті дослідження показують, що остання третина 19 ст. для Донеччини позначилась динамічним промисловим розвитком, проте домінуючі позиції в регіоні ще належали аграрному сектору, а в ньому вагому роль відігравало велике землеволодіння. У межах Донеччини воно обіймало приблизно 1 млн дес. Переважна його частина належала дворянам. До 1917 р. площа великого приватновласницького землеволодіння помітно скоротилася внаслідок масового продажу землі дворянами на користь передусім селян. На Донеччині вагомим фактором виступив швидкий розвиток індустрії. Життєздатність у час капіталістичних перетворень демонстрували маєтки Мандриків, Бантишів. Простежено соціально-економічну еволюцію значних аграріїв у напрямі промислового підприємництва на прикладі діяльності Карпових, Іловайських. Приклади «наступу» індустріалізації демонструють економії Мандриків, Лівенів, які мусили поступатися своїми землями на користь промислових об’єктів. У сукупності простежено соціальну еволюцію великих аграріїв Донеччини як складника модернізаційних перетворень.
Цінність наведених спостережень полягає у можливості постановки модернізаційних процесів на Донеччині у загальноєвропейський контекст, що сприятиме деколонізації історичної свідомості. Перспективи вивчення проблеми передбачають опрацювання джерел з архівних сховищ Польщі, Бельгії, Франції, Німеччини, Великої Британії тощо. Продуктивним може стати порівняльний аналіз трансформацій великого землеволодіння у Донецькому регіоні та країнах Європи.

«Він вибрав свободу, а свобода вибрала його»

2024-12-25T09:36:21+02:00

Стаття присвячена Віктору Кравченку, одному з керівників радянської індустріалізації, маловідомому радянському «невозвращенцу», постать якого є прикладом протидії культу особи Сталіна. Висвітлення цієї неординарної постаті має на меті застереження від оголошених цілей «спеціальної військової операції», спрямованої на біснувате впровадження ідеї «русского мира». Мета статейного дослідження полягає у висвітленні постаті інженера і політика, який кинув виклик сталінському режиму заради майбутнього свого народу.
Основою дослідження стала книга-спогад Віктора Кравченка «Я вибрав свободу», яку українською мовою вперше перекладено у 2022 р. Російський переклад наявний в інтернеті лише в коротких уривках розділів, а зовсім відсутні розділи, присвячені колективізації і Голодомору в Україні. У процесі дослідження використані історико-біографічний, історико-генетичний, історико-порівняльний методи.
Основні результати проведеного дослідження полягають у визначенні ролі виховання в родині кадрового робітника, здобуття освіти майбутнім інженером-металургом, а згодом його роботи на керівних посадах середньої ланки на підприємствах України, Сибіру, Уралу і Москви у формуванні його громадянської анти-тоталітарної позиції. З огляду на розуміння суті сталінського режим він вирішив, що лише за кордоном зможе розповісти про радянську дійсність. Цінність розвідки полягає у тому, що заглиблений погляд на радянську дійсність на прикладі В. Кравченка розкриває жахливу реальність побудови суспільства «за комуністичними лекалами». Йдеться про вперше відкрите засудження культу особи в СРСР з його наслідками на судовому процесі в Парижі – центрі цивілізованої повоєнної Європи. Суд визнав правоту позивача за наклеп. Це дає підстави до перегляду офіційно визнаної в радянській історіографії першості ролі та місця М. Хрущова на XX з’їзді КПРС і друкованої розповіді О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» у розвінчанні культу особи Й. Сталіна.

Українські радянські детективи та еміграційні сенсаційні повісті (1920–1930-ті рр.)

2024-12-25T10:31:01+02:00

Завданням наукового дослідження є вивчення українських радянських та еміграційних літературних смаків, що змінювалися під тиском історичних реалій у 1920– 1930-х рр., розмежування понять «український радянський детектив» та «українські еміграційні сенсаційні повісті».
Методологія дослідження має в основі принципи історизму, об’єктивності, всебічності, цілісності, системності, а також методи аналізу та синтезу, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний.
Основні результати здійсненого в межах статті дослідження показали, що у 1920-х рр. «гору» брав радянський детектив, представлений творами В. Винниченка, Дм. Бузька, Г. Даниловича, Ю. Смолича. У сюжетних лініях радянського детективу було чимало автобіографічних алюзій. Винниченківський роман «Поклади золота» викликав інтерес через таємничі шахрайські афери героїв, в яких впізнавалася корупція доби Директорії. В оповіданні «Льоля» Дм. Бузька прочитувалося поворотництво автора та його неприховане бажання покінчити з причетними до «супруніади». «Провокатор» Г. Даниловича був першою спробою в літературному жанрі, як-от суто класичний детектив. Ю. Смолич інтригував шпигунством (детективна повість «Півтори людини») та фантастикою (детективна повість «Господарство доктора Гальванеску»).
У 1930-х рр. в український радянський детектив поцілила підступна куля партійних ідеологів, за що дуже діставалося Ю. Шовкоплясу з його лікарем Піддубним, бо ж тоді категорично не могло бути ніяких маніяків, ґвалтівників, розкрадачів соціалістичної власності чи якихось кримінальних побутових сюжетів. Натомість 1930-ті рр. були часом еміграційних сенсаційних повістей. Українські вихідці на Європейському континенті зачитувалися творами Г. Лужицького, котрий «не вигадував велосипеда», а продовжував пропагувати славетне українське минуле, додаючи до нього нових українських героїв – пересічних емігрантів-борців-детективів. Серед його сенсаційних повістей найбільш відомі: «Перша ніч» (1928), «Товариші усміху» (1929), «Кімната з одним входом» (1931), «Годинник з надбитим склом» (1933), «Стріл уночі» (1934), «Гальо!.. Гальо!.. Напад на банк!» (1935); трилогія «Багряний хрест» (1931–1937).
Практичне значення дослідження зумовлене розумінням читання книг українцями по обидва боки кордону у міжвоєнну добу як психологічної розрядки та відволікання від стресових ситуацій, що виступає наочним прикладом практичності та інтелектуального задоволення, вагомого і в наш час.
Перспективи вивчення проблеми пов’язані з вивченням літературних уподобань українських радянських читачів та українців-емігрантів у 1920–1930-х рр. як рекреації у контексті історії повсякдення.

Перевірки у загальноосвітніх школах УРСР у другій половині 1940–1980-х рр.

2024-12-25T10:48:44+02:00

У статті характеризуються інспекторські перевірки у загальноосвітніх школах УРСР у другій половині 1940-х – 1980-х рр. Завдання нашого дослідження полягають у вивченні його джерельної та історіографічної бази, з’ясуванні основних напрямів перевірок, які відбувалися у школах у зазначений період; механізмів їх проведення та реагування на них; окресленні перспектив наукової діяльності. Основними методами, які використовуються у роботі, є такі: хронологічний (дав змогу простежити динаміку перевірок протягом другої половини 1940-х – 1980-х рр.), описовий (презентувати власне механізм перевірок), порівняльний (охарактеризувати перевірки у різні періоди історії УРСР та з різних напрямів), біографічний (дав змогу вивчити життєпис деяких педагогів, їх професійні уміння та погляди), системний (дав змогу узагальнити відповідну інформацію).
Серед підходів, які використали під час дослідження, виділяємо такі: культурологічний, аксіологічний, герменевтичний та практичний. Культурологічний підхід – у процесі врахування особливостей функціонування суспільства, яке мало певні культурні коди і обумовлювало поведінку людини та ставлення до оточуючих; герменевтичний – цінний тим, що дав змогу проаналізувати і вивчити тексти джерел дослідження, виокремити характерні риси інспекторських перевірок шкіл УРСР у зазначений період, водночас зважаючи і на критичне ставлення до текстів; аксіологічний підхід обумовлений вивченням ціннісних орієнтацій радянського суспільства, яке обходило увагою особистість і гналося за цифровими показниками.
Інспекторські перевірки у загальноосвітніх школах УРСР у другій половині 1940 х – 1980-х рр. продемонстрували тотальний контроль над освітнім процесом. Вони проводилися в усіх закладах і доволі часто. Перевірки були фронтальними і спрямовувалися на ознайомлення та критику навчально-виховного процесу школи, вибірковими – стосувалися конкретного напряму, або ж тематичними. У колі уваги інспекторів перебувала адміністрація закладу, вчителі та учні. Вони зазвичай виявляли негаразди, роблячи зауваження, які протягом певного терміну потрібно було виправити. Загалом такі заходи були стресом для учасників освітнього процесу і зайвою процедурою. Проте держава потребувала подібних механізмів для контролю над освітянами. Перспективою нашого дослідження може бути поглиблене вивчення окремих аспектів запропонованої проблеми.

Ancient history and subversive attempts to affect regional symbols by information warfare actors

2024-12-25T13:41:58+02:00

Завдання цього наукового дослідження полягає у розширенні інформації про різні аспекти емблематики Донецької області у їх зв’язку з процесами інформаційного протистояння та в порівнянні з іншими регіонами країни; у ширшому розкритті процесів створення, затвердження та використання різних символів у контексті мотивації різних суб’єктів інформаційного протистояння; у встановленні конкретних наративів щодо історії області через ці символи. Зокрема, дослідження виокремлює символи, пов’язані з уявленнями про «давню історію» регіону, і визначає зумовленість їх використання різними акторами. Аналізуються розвиток офіційної геральдики та вексилології Донецької області, відображення історичної тематики у фірмових брендах та інших комерційних назвах, переосмислення офіційної символіки приватними особами у період з 1991 р. Методологічно робота базується на використанні історико-генетичного, історико-порівняльного, історико-системного методів. Їх комбінація дала змогу показати, що емблеми та символи Донецької області мали свій початок у позиції та походженні пострадянських політико-бізнесових еліт регіону; порівняти їх із позицією еліт інших областей України протягом того ж періоду; показати, як вплив позиції донецьких еліт зіграв на користь московського гібридного супротивника. Для цього були залучені матеріали ЗМІ, інтернет-блоги, архівні матеріали.
Результати здійсненого у межах статті дослідження свідчать про те, що адміністративно-бізнесові еліти Донецької області 1990–2000-х рр. були зацікавлені в регіональній символіці, яка б відділяла область від історії України загалом. Поради професійних українських істориків еліти свідомо ігнорували. Хоча вони не фігурували в офіційній геральдиці регіону, символи з давньої історії особливо зацікавили донецькі еліти, конкретно ті, що стосуються давніх скіфів і сарматів, набули широкого поширення в різних комерційних брендах, які контролювали представники керівництва області, їхні близькі знайомі, бізнес-партнери. Таке відокремлення емблематики та символіки регіону від єдиного українського «національного міфу» відрізнялося від досвіду Вінницької області в той самий хронологічний відрізок. З огляду на походження донецьких еліт, логічно, що вони шукали компромісу між власним радянським патріотизмом та роллю у новій, незалежній українській нації. Така політика регіональної влади пізніше дасть змогу московським агентам впливу просувати власні наративи «давньої російської історії» в регіоні. Їхньою метою було посилення історичної плутанини у головах населення, недовіри до офіційних джерел (зокрема усталених академічних наративів з історії України), поширення ідеології «русского мира» серед переважно апатичного до неї населення області.
Дослідження є авторським та оригінальним, великою мірою базується на матеріалах особисто знайдених чи побачених автором (зокрема як жителем міста Донецька під час початку гібридного вторгнення Москви до регіону). З практичного погляду, результати наочно демонструють, як відсутність єдиної інформаційної та історичної політики в Україні 1990–2000-х рр. була використана регіональними елітами для відцентрових дій. Це не було б проблематичним, якщо б не полегшило діяльність антиукраїнських зовнішніх сил, націлених на відрив Донецької області від України. Тому матеріали дослідження мають певну цінність для підготовки чи підвищення кваліфікації держслужбовців. Перспективи подальших досліджень з теми лежать у пошуку інших образів з давньої історії, що використовуються в інформаційному протистоянні навколо історії України, особливо з московської сторони, з визначенням ключових тенденцій і причин створення пропаганди такої тематики. До того ж у статті використані архівні та візуальні матеріали, вперше введенні до наукового обігу, що можуть стати в нагоді дослідникам інформаційного протистояння.

Соціально-гуманітарна діяльність церков та релігійних організацій в умовах російсько-української війни

2024-12-25T13:54:12+02:00

Стаття досліджує соціально-гуманітарну діяльність християнських церков, їх благодійну, волонтерську діяльність, вплив на процес виховання молодого покоління та участь у формуванні громадянського суспільства в умовах сучасної української дійсності. Під час опрацювання теми у нагоді стали методологічні підходи, які оптимально підходять для ефективного знаходження та систематизації наукової інформації, а також для виявлення актуальності обраної наукової проблеми. Аби дослідити проблему, було обрано культурологічний, системний та ціннісний підходи. Основоположними в роботі виступили принципи історизму, об’єктивності, комплексності та всебічності, які дали змогу визначити й проаналізувати трансформування напрямів діяльності церковних установ в умовах війни в Україні.
Вивчення напрямів діяльності християнських конфесій дає змогу окреслити пріоритети і результати їх роботи з дорослими, дітьми та молоддю в умовах війни росії в Україні. Церкви використовують як традиційні, так і сучасні форми роботи. Серед традиційних зазначимо богослужіння, таїнства, катехізацію, духовне наставництво, залучення дітей і молоді до благодійних заходів. До сучасних можна віднести суспільні проєкти, програми, використання засобів кіномистецтва, телебачення, інтернету, створення молодіжних гуртків, клубів, організацій громадського, релігійного, благодійного, спортивного спрямування. Високо оцінюється діяльність військових капеланів, яких наразі нараховується понад 350 осіб. Українські церкви є учасниками світового скаутського руху. Скаути займаються організацією проєктів, спрямованих на надання допомоги потерпілим внаслідок воєнних дій, передусім внутрішньо переміщеним особам. Бажання надати допомогу нужденним зумовило створення спільних соціально-гуманітарних проєктів Української Греко-Католицької Церкви та Міжнародного Благодійного фонду «Карітас – Україна». В більшості областей працюють молодіжні команди, які є складником християнських церков та які займаються волонтерською, благодійною діяльністю, профілактикою актуальних проблем. Соціально-гуманітарні проєкти здійснюються як на всеукраїнському, так і на парафіяльному рівнях. Християнські церкви різних конфесій співпрацюють між собою в соціально-гуманітарній сфері заради запобігання деградації суспільних відносин, прояву гуманізму й патріотизму населення, згуртування нації через російську агресію.
Використання досвіду соціально-гуманітарної діяльності Церкви посприяє гармонійному поєднанню структурної, функціональної і теоретичної моделей, пріоритетності морального виховання, плеканню гуманізму й патріотизму.
Питання форм соціальної роботи християнських церков в умовах російсько-української війни ще недостатньо висвітлені у роботах сучасних дослідників. Фактично поза увагою наукової спільноти залишається місіонерська діяльність католицької, протестантської церков, робота з молоддю, спільні проєкти зі скаутськими організаціями. Окреслені напрями є перспективними для глибшого розуміння ролі Церкви у процесі виховання, зв’язку християнської культури та українських виховних традицій, опікування моральністю суспільства в Україні.

Російська агресія на Донеччині мовою свідків: проєкти документування

2024-12-25T14:05:20+02:00

Дослідження спрямоване на виявлення та аналіз документаційних проєктів, що збирають усні свідчення, фото-, відеоматеріали про події, переживання російсько-української війни на території Донецької області. Дослідницька рамка включає проєкти, ініційовані істориками, етнографами, соціологами, і такі, що далі можуть бути використані в історичній науці для відтворення подій війни та їх переживання сучасниками. Поза її межами залишилися документаційні проєкти правоохоронних органів влади та правозахисних організацій, спрямовані на фіксацію злочинів РФ на території України, а також документаційні ініціативи журналістів, мета яких полягає у привернені уваги, висвітленні на широкий світовий загал трагедій російської воєнної агресії проти України. Під час роботи над матеріалами були застосовані загальнонаукові методи аналізу, синтезу, порівняння, опису. Для аналізу та визначення інформативного потенціалу проєктів, що фокусуються на документуванні розповідей військових, волонтерів, вимушено переміщених людей, були застосовані методи усної історії. Дослідження побудоване на принципах науковості та комплексності, що дає змогу виявити документаційні проєкти, охарактеризувати їх методологію та визначити інформативний потенціал для подальших наукових досліджень.
З 2015 р. документацію усних свідчень воєнних подій здійснював Український інститут національної пам’яті. Після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р. кількість документаційних проєктів зросла. Переважна їх більшість географічно охоплює всю територію України. Водночас проєкти «Історико-культурна спадщина Донецької області: документування втрат і перспективи відновлення», «Маріупольський драмтеатр. Просторовий архів» мають локальний характер і сфокусовані на відтворенні подій війни, руйнації історико-культурної спадщини Донеччини. Виявлення, аналіз, поширення інформації про наявні документаційні проєкти має важливе значення. В умовах тотального знищення рф всього українського вони фіксують трагічні події війни, практики виживання у воєнних умовах, руйнування культурно-історичного спадку. Зібрані в межах проєктів матеріали можуть стати джерелами для історичних досліджень.