Східноукраїнські терени у 16–18 сторіччях: боротьба наративів та історична реальність

Анотація

Проблема слов’янського заселення і освоєння прикордонних між нинішньою Україною та росією теренів є надзвичайно політизованою і навіть дратівливою. У межах її обговорення сформувався комплекс діаметрально протилежних наративів, якими оперують дискутанти. Прикро констатувати, але українська наукова історіографія щодо означеної проблеми суттєво поступається масиву російських напрацювань, які системно нагромаджувались від імперських часів, протягом радянського періоду і продовжують активно поповнюватись останніми десятиріччями. У межах даного напряму сформувалися наукові центри і школи у прикордонних російських університетах – Ростовському, Воронезькому й Білгородському. Проте східноукраїнські університети Донецька, Луганська та Харкова, за рідкісними винятками, не можуть похвалитися таким системним підходом і напрацюваннями у дослідженні московсько-українського порубіжжя, який не встиг сформуватися, та й не формувався, навіть за часів української незалежності.
Основний зміст і хронологія етапів залюднення та освоєння Доно-Донецько-Азовських теренів видається такою. В освоєнні об’єктивно нічийних на 16 ст. земель, буферних між Кримським ханством, Великим князівством Литовським (згодом Річчю Посполитою) і московським царством, жодна зі сторін не має помітного хронологічного пріоритету. Освоєння Поля українцями й московитами розпочалось одночасно у другій половині 16 ст. Суттєва різниця між цими зустрічними колонізаційними потоками полягала в тому, що з українського боку це була т. зв. народна колонізація, а з московського – державна колонізація. Радянська історіографія традиційно подавала процес освоєння Поля, як спільні зусилля братніх російського та українського народів у боротьбі з турками і татарами. Останнім часом цей стереотип було переглянуто науковцями: споконвічна дружба двох слов’янських народів перетворилась у жорстку конкуренцію і навіть протистояння двох сусідніх народів, у якому українська сторона аж ніяк не поступалася московській, щонайменше до середини 17 ст. Після періоду певної рівноваги між двома колонізаційними потоками, приблизно з другої третини – середини 17 ст., потуга державної московської колонізації почала брати гору над народною українською колонізацією. Ця тенденція набирала обертів у другій половині 17 ст., протягом якої виникла і увійшла до складу Московського царства Слобожанщина і почався процес включення до неї Лівобережного Подінців’я. Саме з цього періоду можна говорити не лише про освоєння регіону, а також про його реальне заселення.
У 18 ст. московські, а згодом російські, кордони поступово просувалися далі на південь, внаслідок чого до складу російської імперії було включено Правобережне Подінців’я (Слов’яносербія), а потім і Північне Приазов’я (Земля Війська Донського та Землі Війська Запорозького). У процесі поетапного просування кордонів московії-росії на південь український колонізаційний потік, не зникаючи, а навіть збільшуючись, поступово включався в її державний контекст.
Головний чинник, який завжди зумовлював і визначав результати досліджень розглядуваної проблематики, пов’язаний з історичними джерелами. Річ у тім, що базовим джерелом у досліджуваній проблематиці були і залишаються московсько-російські документи, тоді як польські та османські джерела є значно обмеженішими і фрагментарними. Водночас російські джерела сьогодні перебувають у недоступних українським науковцям архівах. За умов народного характеру української колонізації, відсутності повноцінної української державності цього періоду, втрат архіву Старої Січі українських джерел явно бракує. Втім ця обставина має бути не підставою для сидіння склавши руки, а стимулом для активного і глибокого опрацювання всіх доступних джерел, чого досі ніхто не зробив.